Дитячість у дизайні комерційних інтер’єрів: гра чи втеча?

Разом з психологинею Вірою Романовою ми розбираємо, чому естетика інфантильності стає таким важливим елементом у сучасному дизайні. М’які меблі, пастельна палітра, мімішні персонажі, неон, гойдалки, написи на кшталт “ти молодець!” — усе це дедалі частіше з’являється не в ігрових кімнатах, а в кафе, салонах, офісах, навіть медичних клініках. Як от баскетбольні м’ячі та пакмени у нашому новому офісному проєкті. 

Це — естетика інфантильності: візуальний стиль, який апелює до внутрішньої дитини. Він викликає ностальгію, відчуття захищеності, дозволяє трохи “відпустити себе”. Після років суворого мінімалізму, складних шрифтів і холодних матеріалів світ масово тягнеться до чогось м’якшого, теплішого і трішки кумедного. Інфантильність у дизайні — це естетика й емоція. Це візуальні та просторові рішення, що дають відчуття безтурботності, легкості, гри, наївності. 

Алеся Карнаухова, СЕО ZIKZAK Architects

У психології інфантильність — це форма психоемоційного захисту, спосіб зняти напругу, спроба повернути собі суб’єктивне відчуття контролю. Нестандартне середовище знижує цензуру у мозку, це сприяє генерації ідей. Але не креативністю єдиною, також знижує стрес та тривожність. Візуальні елементи з дитинства (м’які текстури, «іграшкові» форми) викликають ефект безпеки та знайомства. Це корисно в командах з високим рівнем напруги, де простір слугує контейнером для емоцій. Такі інтер’єри працюють як просторовий антидепресант.

Віра Романова, кандидатка психологічних наук, бізнес-консультантка

Фотобудка створює соціально безпечний простір для дозволеного регресу — тимчасового повернення до безтурботного, ігрового стану, схожого на дитинство. У терапії це іноді використовується як ресурсна інтервенція — радість без тиску відповідальності. У фотобудці можна все — вона тимчасово знімає вимогу бути серйозним дорослим. Це театралізована, але контрольована гра. Ви — актор, але для маленької сцени. Людина відчуває, що має право погратись, але в межах, які чітко позначені: вхід – гримаса – клац – сміх. Це дає свободу без сорому, бо є ритуал, сценарій, автоматичність (немає страху зробити щось не так). 

Це типова soft bonding практика — як командні ігри чи тімбілдінг, але природніша, неформальна й без примусу. У фотобудці людина не є об’єктом оцінювання — там вона не фахівець, не керівник, не новачок, а просто людина. Камера ніби створює дзеркальне “я”, у якому можна побачити себе іншого — спонтанного, живого. Це знижує тривогу самопрезентації, яка часто висока в офісному середовищі.

Віра Романова 

Фотобудка в офісі — терапевтична міні-практика, яка поєднує гру, спонтанність, емоційне розвантаження й символічне відновлення людяності в контексті, який часто вимагає масок і ролей. Вона працює не всупереч серйозності працівників, а завдяки їй — даючи простір, де можна побути неідеальним без наслідків.

Інфантильна естетика найбільш доречна у просторах, де люди: втомлені (офіси, коворкінги); тривожаться (клініки, стоматології); прагнуть підтримки (б’юті-студії, психологічні центри); хочуть легкої соціалізації (кав’ярні, шоуруми).
У таких інтер’єрах завдання дизайну — створити емоційний “safe space”. Не просто красиво, а зрозуміло, тепло, без напруги. 

Алеся Карнаухова

Простір тоді ламає шаблони, посилює когнітивну пластичність, сприяє гнучкості мислення. Люди менш схильні до клішованих рішень у середовищі, яке кидає виклик очікуванням. Це критично важливо для стартапів, творчих команд, R&D. Інфантильний простір декомпресується ієрархію: якщо керівник сидить на пуфі або поруч із настінною гіркою — це сигнал: “я теж людина”. Або ж коли керівники чи колеги сміються разом у фотобудці, це знижує дистанцію; створює момент людяності; зміцнює емоційні зв’язки через спільну “дурню”.

Віра Романова

Середовище структурує мислення. Простір, що інфантилізує, підсилює інфантильні патерни поведінки: уникнення відповідальності, зміщення фокусу, надмірна креативність без реалізації. Відповідно, там, де немає структури в управлінні, там співробітники почнуть маскувати проблеми і грати в ігри й  з компанією. 

Приклад “як не треба” — коли яскравий, молодіжний дизайн використовується для маскування слабких бізнес-моделей і змушувє клієнтів відчувати себе частиною “вічної стартап-тусовки”.

Дитячість працює, якщо:

• є баланс між дитячим і дорослим (гнучкість ≠ хаос);
• дизайн не маскує виснажливу корпоративну культуру;
• працівникам не нав’язують гру, а дають вибір.

Віра Романова

З точки зору психодинаміки, регресія — не завжди негативна. Це захисний механізм, який: дає змогу перезавантажитись; тимчасово знизити контроль і обрати нові стратегії. У дозованій формі — це шлях до внутрішнього перезавантаження. Простори з ігровими або емоційно теплими елементами формують середовище підтримки. Гра — не лише розвага, а соціальний клей. Спільне використання інфантильного середовища (настільний футбол, подушки, LEGO-зони) активує дитячу частину особистості, яка легше входить у контакт і довіру.

Ми бачимо інфантильність інструментом, а не стилем. Це не тренд, який треба ловити, а  мова, яку варто знати. Бо вона про: емоційний інтелект простору; емпатію до користувача; баланс між серйозністю й доступністю.

Інтер’єр — це завжди розмова. Іноді — доросла, а іноді — лагідна, м’яка, трохи іронічна. Ми вдумливо впроваджуємо такі непрості елементи і врешті вони працюють на позитивний результат.

Алеся Карнаухова